 Про історичний зміст ідеї соборності розповів голова районної громадської організації «Спілка краєзнавців», кандидат історичних наук Шамрай Олександр Григорович:
"Ідея соборності бере свій початок від об'єднання давньоруських земель навколо князівського престолу в Києві, а її філософське коріння сягає часів Візантії. Протягом віків її практичним втіленням займались українські гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик. У ХVIIІ — початку ХХ ст., коли українські землі були поділені між сусідніми державами: Польщею, Московією, Румунією, Австро-Угорщиною, ця ідея знайшла своє відображення у працях кращих вітчизняних мислителів, оскільки для боротьби за свої національні інтереси Україні була вкрай важливою територіальна єдність.
В результаті ухвалення ІІІ Універсалу Української Центральної Ради 7 листопада 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка, до складу якої увійшло 9 українських губерній. Під впливом цих подій в жовтні 1918 р. у Львові представники західноукраїнських політичних партій створили Українську Національну Раду, а 19 жовтня того ж року було проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Відтоді між урядами УНР і ЗУНР велися переговори про втілення ідеї соборності. 1 грудня 1918 р. у Фастові був підписаний «Передвступний договір» про об'єднання УНР і ЗУНР, у якому було заявлено про непохитний намір в найкоротший строк створити єдину державу. Восени 1918 року після перемоги революції в Австро-Угорщині, на уламках монархії утворилися незалежні держави: Австрія, Угорщина, Польща, Чехословаччина, Югославія, а також (як наслідок збройного повстання 1 листопада 1918 року у Львові та інших містах цього краю) Західноукраїнська Народна Республіка.
Уряд Західноукраїнської Народної Республіки — Державний секретаріат — у своїй зовнішній політиці під тиском народних мас та Галицької армії на перше місце поставив питання державного об'єднання з Наддніпрянською Україною. Досягнення державного об'єднання розглядалося, по-перше, як втілення в життя вікового прагнення українського народу до державної єдності, а, по-друге, як засіб об'єднати сили в боротьбі проти зазіхання Польщі на українські землі.
Проте голова Української Національної Ради Є. Петрушевич застерігав, що об'єднуватися з гетьманською Україною на даному етапі недоцільно, бо в «14 пунктах», оголошених американським президентом В. Вільсоном, народам Австро-Угорщини забезпечувалося право самовизначення, а Росія в той час розглядалася як єдиний народ. Отже, злука з гетьманською Україною загрожувала б Східній Галичині також опинитися в складі «єдиної Росії».
В умовах політичної і дипломатичної ізоляції уряд Західноукраїнської Народної Республіки звернувся за допомогою до демократичних утворень на східних землях України.
Зазбручанська Українська національна рада надіслала до Києва свою делегацію для переговорів із гетьманом Павлом Скоропадським. Після зміни влади переговори велися з Директорією. Вже 1 грудня членами Ради державних секретарів ЗУНР Л. Цегельським і Д. Левицьким у Фастові було укладено «передвступний договір» з Директорією УНР про «злуку обох українських держав в одну державну одиницю». 3 січня 1919 року Національна Рада УНР у місті Станіславі (Івано-Франківськ) схвалила закон про об'єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Народною Республікою в Народну Республіку. [21 січня]] 1919 р. в Хусті Всенародні збори ухвалили приєднати до Української Народної Республіки Закарпаття. Наступного дня у Києві в урочистостях з нагоди свята Злуки брала участь делегація — тридцять шість чоловік — Західної області УНР.
Проголошення злуки було назначено на 12:00 годину 22 січня 1919 року, тобто першу річницю проголошення четвертого універсалу про повну незалежність України.
22 січня було проголошено всенародним і державним святом. День видався погідний та гарний, з легким морозом. Київ був прикрашений національними синьо-жовтими прапорами, гербами. О 9:00 годині ранку в усіх церквах відправляли богослужіння.
Головні торжества проголошення злуки проходили на Софійській площі. При вході з вулиці Володимирської на Софійську площу було зведено тріумфальну арку, прикрашену старовинними гербами. Рівно о 12:00 годині розпочалася урочиста церемонія проголошення Акта злуки. На масовому вічі посол Західноукраїнської Народної Республіки Л.Цегельський передав грамоту Національної Ради «Про об'єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Великою Східною Україною» голові Директорії В. Винниченку.
Велику роль у питанні об`єднання цих земель відіграв і наш земляк ШВЕЦЬ Федір Петрович. Народився Федір Петрович 11 листопада 1882 році в родині селянина з тодішнього містечка Жаботина – Петра Швеця.
З ранніх літ батько привчив сина до селянської праці, бо син з дитинства знав її смак. Але батько розумів і те, що людині потрібні знання, тому всіляко намагався віддати сина до науки. Ще з дитячих років малий Федько самотужки навчився читати, завжди носив із собою стару потріпану „Географію світу”, де описувались гори і мінерали. Можливо, що з того часу і зародилась в ньому любов до геології. По закінченні вищого училища Федір Швець вступає до Дерптського університету на кафедру геології. Батьки як могли, допомагали сину.
З часом Федір Петрович Швець, вже відомий вчений геолог, видає перші наукові праці і отримує визнання не лише в наукових колах, а і серед політичної еліти тодішньої Російської імперії. Поряд з цим Федір Петрович завжди пам’ятав, звідки його коріння і яка земля його зростила. Саме завдяки його клопотанню в Жаботині у 1906 році було закладено земську лікарню, а потім і відкрито двокласне земське приходське училище. І, можливо, багато корисного зробив би Ф.П.Швець, якби не події 1917 р. з революціями і потрясіннями.
В березні 1917 р. Ф.П.Швець повертається на Україну з-за кордону. І одразу поринає в політичне життя новоствореної Української Народної Республіки. Вже в квітні 1917 р. його обирають членом Центрального комітету селянської спілки, а на першому Всеукраїнському з’їзді селянства він стає членом Всеукраїнської ради селянських депутатів від Черкаського повіту Київської губернії. В цей же період його клопотовано до Центральної Ради. Саме він, Федір Швець, 22 січня 1919 р. на Софіївській площі в Києві зачитав „Акт злуки”, де проголошувалось про об’єднання УНР з Західною УНР в єдину державу.
Серце громадсько-політичного діяча доби УНР та Директорії зупинилося 20 червня 1940 р. на 58 році життя. Похований він у м. Празі. Член Директорії Ф. Швець урочисто зачитав Універсал Директорії: «…Віднині во єдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна республіка. Віднині український народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної української держави, на добро і щастя українського народу.»
Після урочистого проголошення злуки на Софійській площі відбувся молебень, а потім — військовий парад під керівництвом полковника Івана Чмоли. Приймав парад полковник Євген Коновалець.
Наступного дня, 23 січня, розпочався Трудовий конгрес України, який мав виконувати функцію всеукраїнського парламенту. Акт злуки було затверджено вищим законодавчим органом України. На основі цих рішень Західноукраїнська Народна Республіка перейменовувалась у Західну область УНР (ЗО УНР). Єдиним державним гербом став тризуб замість раніше затвердженого для ЗУНР золотого лева на голубому полотні. У той же час злиття урядів, армій, законодавчих органів УНР та ЗУНР відклалося до скликання Установчих Зборів об'єднаної України, як це й передбачалося ухвалою Української Національної Ради від 3 січня.
Об'єднання українських земель відбулося юридично та політично. Проте державне об'єднання не відбулося. Тому перед фактом військової катастрофи восени 1919 і в 1920 роках уряди та військове командування ЗУНР та УНР дбали передусім про свої регіональні інтереси. Це яскраво проявилося в процесі переговорів С. Петлюри з Польським керівництвом та в підписанні ним 21 квітня 1920 року Варшавського договору, згідно з яким, за визнання Польщею Директорії УНР, очолюваної С. Петлюрою, та надання військової допомоги проти більшовицьких урядів Росії та України. Польщі передавалася Галичина, Холмщина, Підлящщя й Західна Волинь (включаючи повіти Рівненський, дубнівський та частину Кременчуцького).
Окупація Польщею Західноукраїнських земель знову відсунула на невизначений період возз’єднання всіх українських земель. Воно відбулося лише у вересні 1939 року, але не як втілення в життя віковічних прагнень українського народу, а як результат таємної радянсько-німецької змови від 23 серпня 1939 про сфери впливу, а також гри на патріотичних почуттях населення Західної України. Надії народу не справдилися. «Свято свободи, що прийшло зі Сходу», обернулося для населення жорстокими буднями.
На жаль, це об'єднання виявилось нетривким, і невдовзі історія розпорядилась так, що окремі частини українських земель знову опинились у складі різних держав. А методи, якими було здійснене нове об'єднання «сходу» і «заходу» в 1939 році, полишили в думах мільйонів українців незагоєні рани.
Століттями розірваний український народ визволився з неволі — Наддніпрянщина вийшла з Російської, а Західна Україна — з Австро-Угорської імперій — і возз'єднався на своїй землі в єдиній Українській державі.
Акт возз'єднання, злуки двох Україн був, швидше, символічним знаком прагнення єдності, бо у керівництві країни спільності тоді не було. «Безпорадність проводу впливала на загальний настрій, — писала сучасниця тих подій, історик Наталя Полонська-Василенко. — Україна, затиснута між двома потужними силами — Антантою з півдня і большевизмом з півночі, — не мала сил для боротьби. У таких умовах пройшла майже непоміченою подія, яка мала велике ідейне значення: свято Соборності України.
День Соборності — це нагадування про те, що сила нашої держави — в єдності українських земель. А поразка Української Народної Республіки нагадують сьогоднішньому українському суспільству про його роль у формуванні якісної і вольової політичної еліти, здатної гідно відповідати на геополітичні виклики, які стоять перед сучасною Україною.
Ми маємо бути свідомі того, що лише в єдності дій та соборності душ можемо досягти величної мети – побудови економічно й духовно багатої, вільної й демократичної України, якою пишатимуться наші нащадки.
Плекаймо все, що працює на ідею загальнонаціональної єдності, повсякчас пам’ятаючи про незліченні жертви, принесені на вівтар незалежності, соборності, державності." | 
