Українська вишивка! Скільки в ній магічності і сили, віри та безмежної любові до природи, людей. Це тяжка праця жіночих рук, в яких вкладена енергія добра, зворушливих картин і орнаментів, які не залишать кожного байдужим.
Вишивання є одним з найстародавніших видів декоративно-прикладного мистецтва. Вишивка вдосконалювалась протягом століть і дійшла до нас у вигляді чудових різноманітних орнаментів, швів та цікавих сполучень кольорів.
У минулому майже кожна жінка вдосконалювала своє вміння, прикрашаючи вишивкою одяг і предмети домашнього побуту. У роботах народних майстрів відбиваються вічний потяг до краси та зв'язок людини з природою. Протягом століть склалися певні прийоми техніки вишивання, характери орнаментів і колорит.
З древніх часів люди прагнули прикрасити свій одяг і предмети домашнього побуту різними візерунками, орнаментами, малюнками. Жінки були зобов'язані володіти мистецтвом вишивання і проводили багато часу за цим заняттям.
Вербівка славиться майстерністю вишивки ще здавна. Так, під керівництвом Наталії Давидової в 1900 році було створено майстерню в селі Вербівка за 13 кілометрів від Кам’янки, яка стала унікальною лабораторією авангардного мистецтва. Наталя Давидова у своїй майстерні поєднала художників і селянок-вишивальниць. Вона орієнтувалася на європейську моду, міський костюм, який оздоблювала авангардними малюнками, вишитими за старовинною технікою. Давидова їздила в експедиції, а жінки в її майстерні відтворювали та розвивали знайдені зразки. Але, щоб нові костюми були до вподоби і в Європі на міжнародних виставках, ескізи малювали друзі Давидової — Олександра Екстер, Казимир Малевич, Любов Попова, Надія Удальцова, Ніна Генке-Меллер, Ольга Розанова.
Роботи були представлені на Першій Південноросійській виставці прикладного мистецтва і кустарних виробів у 1906 році. В 1909 році в Києві відбулася Друга кустарна виставка, де роботи Вербівської артілі відзначені експертною комісією, а Наталя Давидова отримала срібну медаль.
На початку ХХ століття одяг, оздоблений гладдю, з Вербівки підкорив не одну міжнародну виставку. У наші дні традиції художників-авангардистів не забули. Дизайнер Лілія Пустовіт створила арт-кутюрну колекцію за мотивами творчості Олександри Екстер. Усього створено 14 арт-кутюрних моделей, в яких використовується безліч різних фактур (пластик, сітка, різні тканини, каміння Swarovcki). «Тут немає копій, — запевнила Лілія. — Проте всі сукні ми намагалися створити за тими принципами, за якими працювала сама Екстер».
Дівчинка восьмилітнього віку починала готувати собі придане і до п’ятнадцяти-шістнадцяти років повинна була мати святковий і буденний одяг, скатертини, рушники, яких мало б вистачити на декілька років. Готували рушники, якими одаровували на весіллі рідню жениха й почесних гостей. Перед весіллям улаштовували виставку виробів, а за їхньою кількістю та якістю визначали майстерність і працьовитість нареченої.
Традиції вишивки збереглися і в наш час.
Сидоренко Антоніна Миколаївна – жителька села Вербівки, майстриня вишивки її знають всі жителі села. Народилася 26 лютого 1936 року. Як і всі сільські діти виросла в бідності.У школу пішла в 1945 році, але вже й до цього вміла вишивати. Вміння це передала їй мати, яка полюбляла й сама займатися цим рукоділлям. 1952 році закінчила 7 класів Вербівської школи. Після цього пішла працювати обліковцем на тракторну бригаду.
За спогадами Фідлер Галини Антонівни (1936 р.н.).
(взято 09.03.2013 р.)
«Вишивала вона змалку. А в шістнадцять років мала вже свої перші замовлення. Це були весільні рушники та скатертини.»
У 1956 році працювала продавцем у Лебедівській кооперації, 1959 року вийшла заміж за Сидоренка Олександра Панасовича. З 1965 по 1968 рік працювала секретарем сільської Ради.
Залишилися з чоловіком у селі, збудували гарну оселю, народили дітей. Донька Алла, 1967 року народження, проживає в м. Кам’янка з сім’єю, а донька Наталія, 1973 року народження, проживає в м. Києві.
До виходу на пенсію Антоніна Миколаївна працювала бухгалтером у конторі колгоспу «Промінь Ілліча».
Сидоренко Антоніну Миколаївну, жительку села Вербівки, - називають “золоті руки” . Ще з повоєнного дитинства жінка не розлучається з голкою та ниткою. Спочатку це було захоплення, яке не давало можливість загинути від голоду. Пізніше – це захоплення стало долею. На її вишивках виросли діти, уквітчані “маком-цвітом” , “рожами”, “ластівками”. Стали на весільний рушник онуки, які бабуся вишила з трепетом та ніжністю.
Український рушник! Як багато містить у собі це слово, яке воно рідне та миле! Чи можна знайти у Вербівці хату, де не було б рушника. Роботи Антонини Миколаївни можна знайти майже в кожній домівці рідного села.
Адже з давніх-давен у родинному житті українців рушник відіграє першорядну роль, як традиційно-ритуальну, так і мистецько-декоративну. Як ужиткова річ він завжди був під рукою – тож від слова “рука” й пішла назва рушника. Рушники передавались як талісман з роду в рід, з покоління в покоління.
Народна майстриня ще й досі зберігає рушники, які вишила її мама – Василина Венедиктівна. Вона – це маленька історія України. Адже саме вона прищепила любов до народних традицій вишивки своїй донечці.
Український рушник – це наші думи, безмежні пісні.
Антоніна Миколаївна вміє вишивати не тільки хрестиком, а й декоративним швом, гладдю, низником, мережкою…
Наша майстриня вишиває не тільки рушники, а й подушки, картини і, уявіть собі – ікони Святих. Подушки вишиті різним образом. Першу подушку майстриня вишила в 12 років, а останню в подарунок внучці в 2010 році.
ЇЇ орнаменти пов’язані з фольклорною символікою, практичною діяльністю людей (“сухарці”, ”грабельки”, ”старчики”, ”гречка”, ”вітряки”), а також їхніми уявленнями про тваринний світ.
Маленьке янголятко, вишите майстринею, являється оберегом для сім’ї.
Серветки та скатерки, сорочки та покривала все в руках майстрині оживає яскравим орнаментом, гамою кольорів.
Христос воскрес! Приємно нести святковий кошик до церкви з таким рушником.
Її картини : «Спаситель», «Ікона Богородиці», «Лебеді кохання», «Тарас Григорович Шевченко», «Мак і колосся», «Чудо-квіти», «Букет з бузку», «Братики й сестрички» ваблять око чудовою гамою кольорів, відчувається любов майстрині до природи, до квітів.
Вишивала завжди, коли мала вільну хвилинку, багато дарувала друзям, вишивала дітям та онукам. І зараз вишиває.
«Щастя майстра в його творах,
Щастя матері в її дітях.»
Народна майстриня – це втілення вірності та ніжності, любові до дітей та онуків… і, звичайно ж, – до улюбленої справи.
Останнім часом усе частіше можна побачити людей в українських сорочках — їх одягають у дні релігійних і національних свят, на наукові конференції та громадські зібрання. Певне, сучасні українці інтуїтивно відчувають, що їм бракує таємних символів, які гармонізують життя.
Змінюються часи. Змінюються покоління, їхні уподобання та погляди. Змінюються одяг і прикраси. Але залишаються віковічні традиції, які єднають нас із нашими пращурами. Серед них і традиції, пов’язані з вишивкою. Ці традиції є історією нашої країни, історією окремої родини, історією кожної людини.
Збережімо цей скарб, щоб передати його наступним поколінням!
ЛІТЕРАТУРА
1. Газета «Урядовий кур’єр» від 25.12.2012 р.
2.Спогади Сидоренко Антоніни Миколаївни , жительки села Вербівки 1936 р.н.
3.Спогади подруги Сидоренко А.М., Фідлер Галини Антонівни, жительки села Вербівки, 1936 р.н.
Валентина МОРОЗОВА,
в.о. начальника відділу освіти
